Нобелівська премія дає ляпас Волшу: хто сказав, що попередні орієнтири марні!?

Голова Федеральної резервної системи Волш у червні на своєму першому засіданні оголосив: «Ми вже відмовилися від форвардного орієнтування», а у вересні знову відмовився подавати власні прогнози у dot plot, аргументуючи це тим, що ринок має навчитися «стежити за м'ячем, а не за суддею».

Чотири місяці потому, 12 жовтня, Королівська шведська академія наук присудила цьогорічну Нобелівську премію з економіки Роберту Е. Голлу зі Стенфорду та Майклу Вудфорду з Колумбійського університету — причому Вудфорд є теоретичним першоджерелом форвардного орієнтування, а його найголовніше життєве переконання звучить так: здатність центрального банку управляти очікуваннями важливіша за саму процентну ставку.

Комітет, який визначає переможців, аргументував це так: незалежно від того, чи витрачають гроші домогосподарства, чи встановлюють ціни підприємства, усі розраховують на майбутнє — якщо центральний банк хоче стабілізувати економіку, він має контролювати очікування щодо майбутнього, а найголовнішим інструментом управління очікуваннями є комунікація.

Це звучить як очевидна річ, але щоб перетворити це із простої інтуїції в модель, яку можна обраховувати і застосовувати, економісти витратили десятки років — все почалося з того, що попереднє покоління кейнсіанських моделей мало критичну помилку.